|
За цей подвиг Суворов представив його у полковники і нагородив орденом
Св. Георгія та золотою шпагою із написом “За храбрость”. Потім була ще
не одна битва, поки Іраклію Моркову присвоїли звання генерал-майора, нагородили
ще одним орденом, ще однією золотою шпагою із діамантами — знову ж “За
храброcть”... А в 1796 році імператор Священної Римської Імперії Франциск
ІІ видав наказ про те, що дипломат і таємний радник Аркадій Морков і його
брати генерал-майори Микола та Іраклій уповноважені носити графські титули
Священної Римської Імперії. Через два роки Іраклію Моркову присвоїли звання
генерал-лейтенанта і призначили інспектором Кавказького гренадерського
полку і шефом Кавказького мушкетерського полку. Однак, не минуло й року
як він та його брати потрапили у немилість імператора до Павла І — усіх
трьох відправили у відставку. Окрім того, згідно з імператорським наказом
Моркови повинні були залишити Москву та Санкт-Петербург і виїхати у свої
володіння у Подільській губернії, які їм подарувала Катерина Велика. Цариця
забрала ці землі у графині Косаківської з роду Потоцьких — імператриця
її не признавала. Іраклій отримав Кукавку та Нижній Ольчадаїві, зруйнований
палац — штаб квартиру Косаківської. Найбільше отримав старший з братів
Моркових Аркадій — Летичівський повіт.
Однак
це ще не було кінцем військової кар’єри Іраклія Івановича. У 1812 році,
коли Наполеон розпочав війну, московське дворянство призначило його начальником
ополчення, він брав участь в усіх головних битвах, серед яких і Бородіно.
Зрештою,
не лише цим прославився граф Іраклій Морков — знаменитим його зробив кріпак
Тропінін, який дістався Іраклію Івановичу, як придане дружини — графині
Наталі Антонівні фон Мініх. Той самий Василь Тропінін — один із найкращих
російських художників першої половини ХІХ століття. Граф Морков, усвідомлюючи
талант свого кріпака, оплатив його подальше навчання в Санкт-Петербурзькій
академії мистецтв. Тропінін брав уроки в самого Степана Щукіна — художника-портретиста.
У 1804 у Санкт-Петербурзі робота Тропініна “Хлопчик з мертвим щиглем”
була відібрана для щорічної академічної виставки, картину відмітила сама
імператриця. Але по закінченні навчання Тропінін повинен був повернутися
до свого власника, і разом із родиною Моркових у цьому ж році він переїхав
у Подільську губернію.
Навіть
свій великий картярский борг граф Морков не обміняв на вільну для Тропініна
Майже 18 років художник провів у Кукавці в графа Моркова. В основному
Василь Тропінін працював як керуючий господарством, вчителем та наставником
графських дітей. Лише під час нечастих візитів у Москву він міг продовжувати
вчитись художньому мистецтву. Граф Іраклій пишався і дорожив ним, але
не показував цього на людях. Після виставки 1804-го року, президент Академії
мистецтв, граф Строганов клопотався про те, щоб Тропініну була дарована
вільна. В іншому випадку, графу Іраклію Івановичу було запропоновано простити
величезний картярський борг в обмін на волю художника, але граф волів
виплатити борг.
У селі Тропінін продовжував активно малювати пейзажі, церкви, симпатичних
селянок і селян. У Кукавці художник одружився на кріпачці Ганні Іванівні
Барабаш, яка народила йому сина Арсенія. Тропінін став досить важливою
людиною в будинку графа Моркова. Це видно і по багатому одягу, у якому
він зобразив свою дружину, власне, портрет жінки з Кукавки зараз знаходиться
в Третяковській галереї у Москві.
У 1821-му Тропінін з родиною графа Морква переїхав у Москву. Навесні,
8-го травня 1823 року, коли Тропініну було 47 років, йому була дарована
воля. У цьому ж віці він написав такі відомі картини: “Кружевница”, “Жебрак
старий”, “Портрет Скотникова (1821)” і пізніше “Портрет Лебрехта”. Будучи
знаменитим художником, він продовжував писати портрети різних людей: від
селян до державного радника з найвідомішого роду Голіциних.
До кращого з його портретів відносяться: “Портрет Равича” (1823), “Золотошвейка”
(1826), “Портрет Олександра Пушкіна” (1827), “Портрет графині Зубової”
(1834), “Жінка у вікні (Дружина скарбника)” (1841), “Автопортрет з кистями
і палітрою і з видом на Кремль” (1844). “Портрет Самарина в мисливському
вбранні” (1846). “Дівчина з квітковим горщиком” (1850), “Жінка поважного
віку з куркою (Портрет дружини художника)” (1856). Та є одна робота Василя
Андрійовича, яка зіграла рокову роль у зближенні графської родини Моркових
у ХХІ столітті. “Ми за три роки дізналися більше, аніж до цього знали
наші предки протягом століття”
— Наше знайомство з Юрієм було фантастичним, — зізналася графиня Анна,
художниця. — Мій чоловік — перекладач, він ніколи особливо не цікавився
живописом, мистецтвом, але у 2002 році на книжному ринку в Києві змусив
мене переглянути книгу, де був портрет графа Моркова. Я його підганяла:
“У нас немає часу, пішли швидше..” А він ні в яку. Подивився, запам’ятав.
Потім я поїхала в Крим, а він мав віднести мої картини на продаж. Там
було багато різних картин, всі вони були повернуті обличчям до стіни.
Окрім однієї — копія групового портрету сім’ї графа Іраклія Моркова..
Це була
та сама відома робота Тропініна, яку запам’ятав чоловік. Вона у Третьяковській
галереї, виконана у старовинному дусі, але сторонню людину вона б не зацікавила,
зазвичай, купують пейзажі, море, дуже гарні портрети... Мій чоловік одразу
ж зацікавився: хто замовив цю копію?
Добули ім’я замовника з великим трудом, бо це бізнес, Юрію навіть написали,
що тут якісь самозванці хочуть приписатися до вашого званого роду. Потім
ми листувалися і все з’ясували — ми з ним доводимося кузенами, але такі
дальні... Я — шосте покоління по лінії Аркадія Івановича Моркова, а Юрій
— по лінії сина Іраклія Івановича Миколи.
Сам граф Хуліо Еміліо Марко Франко сказав, що за ці три роки вони дізналися
більше про свій рід, аніж їхні предки за останні сто років.
— Минула не одна війна і революція — родина втратила контакти, але сьогодні
ми маємо віддати данину нашим предкам. На жаль, не зберігся родинний склеп
біля церкви, наскільки відомо, тут поховано шість Моркових... У наступному
році виповнюється 200 років церкві Тропініна, плануємо зробити цю подію
значною. Я намагатимусь зробити усе, щоб Кукавка знову стала відомою,
хоча б завдяки своїй історії. В Іспанії мій титул не має великої цінності.
Але на Майорці, де я живу, він є важливим для Православної церкви та слов’янської
громади.
Граф Іраклій Дмитрович мав у селі власну справжню обсерваторію — його
праці з метеорології використовувались у Паризькій академії — Якби не
дослідник-краєзнавець Мефодій Рябий, то цілком ймовірно, що ми не знали
б, що у Кукавці перебував Михайло Коцюбинський, не було досліджень творчості
Топініна, ніхто б не знав про Прокопа Данилевського — лікаря, соратника
Устима Кармелюка, який теж родом з нашого села, — розповідає колишній
директор Кукавської школи Микола Петрович Драбатий. — Яким було село при
графі Іраклії Моркові видно на картині Тропініна “Весілля у Кукавці”:
у церкви купол був “барабанний”, якого вже немає, немає і каплиці, графського
будинку, де зараз недобудована ще за радянських часів нова школа. Іраклій
Іванович зробив для нашого краю тоді багато, спочатку граф заснував два
нових села — Ломазів та Іракліївку, збудував млини — довів кріпацькі села
до взірцевого порядку.
Сам Іраклій Іванович був стовпом імперії. Центр Подільської губернії знаходився
у Кам’янці-Подільському, але без голосу графа Моркова не приймалося жодне
важливе рішення, до нього за згодою приїжджали у Кукавку гінці.
Хотів
би відмітити, що донька графа Варвара, яка була дуже гарна, в міру своїх
можливостей разом з чоловіком сприяла утворенню у Кукавці знаменитої чотирикласної
школи — народного училища. Досить сказати лише, що вчителів брали тільки
з Києва та Москви, а місячна плата була така, що за неї можна було “купити
2-3 пари хороших жіночих чобіток”.
Останній з графів, який жив на Поділлі, — внук Іраклія Івановича, прапрадідусь
Анни Давидченко — Іраклій Дмитрович Морков. Він був дуже освіченою людиною,
називали навіть дещо дивакуватим, зрештою, якщо сьогодні хтось у селі
займатиметься науковою діяльністю, його теж вважатимуть дивним. Справа
у тому, що він мав справжню обсерваторію. Там за ваговою зберігся підвал,
я навіть учнів водив на екскурсію... Труди Іраклія Дмитровича з метеорології
широко використовувались і були відомими у Паризькій академії. До речі,
й сьогодні по дорозі до маєтку Іраклія Дмитровича зберігся стовп, на якому
є напис: “Далі їхати не можна — володіння графа Моркова”. Досі там живими
залишаються легенди про цього графа. Які розповідали його праправнучці,
старенькі жительки села Ломазів. Виявляється, що граф для людей, які працювали
на полі, наймав музикантів, “щоб їм веселіше було працювати”. Розповідали,
що була у графа якась пташка — влітку жила у клітці надворі. Коли Іраклій
Дмитрович підходив годувати її, вона звала його “Граф Морков”. Пташка
сиділа у нього на плечі, коли вони гуляли, співала... У селі Ломазів була
церква, яку він побудував, і коли у 1916 році помер від тифу (заразився
від селян, яких сам лікував), у підвальному приміщенні була встановлена
труна, накрита склом. Дітей у підвал не пускали, але вони знайшли спосіб
подивитися на нього — лягали на землю і через низьке підвальне віконце
бачили графа, ніяк вони не могли зрозуміти: “Як це граф, мов живий, лежить
під склом”. Але недовго так пролежав забальзамований Іраклій Дмитрович
Морков, незабаром прийшли комуністи, розбили гробницю і викинули тіло
у яму під церквою. Потім селяни самі поставили хрест на могилі свого графа.
1918 року комуністи церкву закрили, лише у 1941 році, коли прийшли румуни,
її відкрили. До цього там був клуб, потім склад отрутохімікатів. У Нижньому
Ольчадаєві народились прапрадідусь та бабуся Анни Давиденко, коли почалася
революція їх таємно вивозили, щоб “червоні” не вбили. Їхнім нащадкам доводилося
вчити у школі про жорсткість “експлуататорів, гнобителів”.
“Жорстокість” графа Іраклія Івановича Моркова була зразком пропаганди
проти всього дворянства. У художній школі Анна Давиденко вивчала творчість
Тропінін, але про те, що знаменитий портретист належав їхньому роду, бабуся
розповідала їй на вушко...
— Що сьогодні Вам дає графський титул?
— Нічого — це особиста пам’ять, обов’язок перед предками. Вони є, і від
них нікуди не дінешся. Ніяких пільг і прав... Це зобов’язує у поведінці,
я вже не можу дозволити чогось зайвого: перед предками незручно, їм видніше,
аніж усім хто навколо.
Оксана ПУСТОВІТ |